» » » » Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога, Алан Бредлі . Жанр: Детские остросюжетные. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bookplaneta.ru.
Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога
Название: Солоденьке на денці пирога
ISBN: -
Год: -
Дата добавления: 15 февраль 2019
Количество просмотров: 158
Читать онлайн

Солоденьке на денці пирога читать книгу онлайн

Солоденьке на денці пирога - читать бесплатно онлайн , автор Алан Бредлі
Юна Флавія – гідна спадкоємиця геніального Шерлока Голмса та спостережливої міс Марпл. Їй одинадцять, і її вважають темним боком Ненсі Дрю. За допомогою хімії вона творить дива не менш приголомшливі, ніж Гаррі Поттер за допомогою заклять та чарівної палички. Флавія влаштує справжні інтелектуальні перегони з інспектором поліції Г’ювіттом у пошуках викрадача рідкісної помаранчевої марки ціною в мільйон. І похмурий маєток, і тихе англійське селище, і престижна школа для хлопчиків – усюди вона буде на півкроку попереду. Навіть коли віч-на-віч зустрінеться зі справжнім убивцею…
Перейти на страницу:

Дистиляція. Я промовила це слово на повний голос:

– Дистиляція!

Охоплена молитовним тремом, я спостерігала, як пара остуджувалася й поволі збиралася в спірально закрученій рурці. Коли ж перша прозора крапля рідини зависла на вінцях рурки й по якомусь часі з виразним «крап» упала в резервуар, що був напоготові, я аж руки стиснула від захвату.

Вода википіла до решти. Отже, процес завершено. Загасивши вогонь і спершись підборіддям на долоні, я втупилася, мов зачарована, у мензурку, де коїлися дива: рідина розшарувалася на чисту дистильовану воду на дні й жовтувате озерце над нею. Це була видобута з листя ефірна олія, яка мала назву «урусіол» і застосовувалася, окрім усього іншого, у виробництві лаку.

Сягнувши рукою в кишеню джемпера й видобувши звідти блискучий тюбик, що мінився золотою барвою, я рішуче зняла з нього ковпачок, і усмішка заграла на моїх вустах, коли вигулькнуло червоне осердя. Помада Офелії, її перлини й м’ятні карамельки – усе це я потягнула з її шухляди, і моя сестра – міс Хусточка-для-Шмарклів – і не глянула.

Згадавши про ласощі, я не втрималась і запхала одну із цукерок до рота. Яке це задоволення розчавити її на кутніх зубах, голосно хрускаючи!

Осердя помади досить легко виймалося, і я знову запалила спиртівку. Для того щоб перетворити віск на липку масу, треба лише трохи нагріти його. Цікаво, чи так охоче Фелі мастила би рот цією штукою, якби знала, що помаду роблять із риб’ячої луски? Треба ж таке. Може, поділитися з нею? Я вишкірила зуби. Трохи пізніше.

Я надібрала піпеткою ефірної олії, яка коливалась на поверхні води в мензурці. Далі крапля за краплею почала обережно вприскувати її в болітце розталої помади, жваво помішуючи суміш дерев’яною лопаткою.

Зарідке, подумала я. Щоб відновити початкову густину, я дістала з полиці слоїк і додала дрібку бджолиного воску.

Потому мені стали в пригоді рукавички й ливарна форма з-під куль, яку я поцупила в насправді дуже славному музеї вогнепальної зброї в Букшоу.

Дивовижа, чи не так, що діаметр помади точно збігається з розміром кулі сорок п’ятого калібру? Як на мене, корисні відомості, усі нюанси яких будуть предметом моїх роздумів сьогодні ввечері, коли я зручно вмощуся в ліжку. Зараз же в мене є один нагальніший клопіт.

Свіженька червона помада, яку я вийняла із форми й охолодила під струменем води, сіла як улита на попереднє місце в золотому тюбику.

Усе йшло як по маслу: стрижень помади легко викручувався назовні й укручувався назад. Можна накривати ковпачком. Фелі в нас пізня пташка й зазвичай довго марудиться коло сніданку.


– Де моя помада, мала ти капоснице? Що ти утнула?

– Вона в твоїй шухляді, – спокійно відповіла я. – Я бачила її там, коли цупила твоє намисто.

Мого короткого віку, перебутого в міцних лещатах двох сестер, вистачило, щоб стати гострою на язик.

– Нею там і не пахне. Я оце зараз дивилася – у шухляді її не було.

– А ти пробувала нап’ясти окуляри? – пхикнула я.

Дарма що тато всіх нас спорядив окулярами, Фелі відмовлялася їх носити; по правді, я теж була не в захваті від своїх – скельця в них мало чим відрізнялися від віконних. Найчастіше я надягала їх у лабораторії, де вони захищали мої очі, іноді ж користувалася ними для того, щоб викликати жалість.

Фелі загуркотіла, вискакуючи з-за столу, і помчала з кімнати.

Я повернулася до розтинання глибин другої миски «Вітабіксу».[10]

Перегодом я зробила таку нотатку в записнику:

«П’ятниця, 2 червня 1950 року, 9:42. Поки що змін не помітно, проте об’єкт дратівливий (однак хіба це не звична її поведенція?). Дія настане щонайменше за дванадцять і щонайбільше за сімдесят дві години».

Що ж, я почекаю.


Спостерігаючи, як метушиться на кухні місіс Мюллет, куца, сивокоса й кругла, як жорно, я допевнялася, що вона має себе за персонажа з історії А. Мілна.[11] Її руки чаклували над тортом із заварним кремом, схожим на гній, а вона сама, як завжди, вела війну з дебелою кухаркою Агатою, котра не поступалася їй опасистістю, тож і панувала на маленькій тісній кухні.

– О, міс Флавіє! Хутенько, підсоби мені з духовкою, голубонько.

Поки я вигадувала резонну відповідь, нагодився тато.

– Флавіє, треба перекинутися словом. – Його голос звучав так само ваговито, як свинець тяг донизу глибоководні черевики водолаза.

Я зиркнула на місіс Мюллет, щоб оцінити, як вона це сприйняла. Вона повсякчас кидалася навтіки, зачувши нотки невдоволення, і одного разу, коли тато підвищив голос, загорнулася в килим і відмовлялася вилазити, аж поки не прийшов її чоловік.

Вона прихилила дверці духовки так обережно, що можна було подумати, ніби їх зроблено з вотерфордського кришталю.

– Мені треба залагодити дещо, – сказала вона. – Ваш ланч гріється.

– Дякую вам, місіс Мюллет, – відповів тато. – Ми впораємось. У нас завжди виходило.

Вона прудко відчинила двері кухні і зненацька верескнула, як борсук, коли його заганяють у куток.

– О господи боже мій! Вибачайте, полковнику де Люс! Господи боже милостивий!

Щоб побачити, у чому річ, ми з татом дещо посунули її.

Цією проявою, яка так налякала місіс Мюллет, був птах – чорний бекас – і він був мертвий. Бекас лежав лапками догори на порозі, його цупкі крила витягнулися, як у маленького птеродактиля, очі затуманились, довга чорна голка його дзьоба була спрямована просто в небо. Уранішній вітерець тріпав щось, настромлене на дзьоб, – якийсь крихітний клаптик паперу.

Ні, це не просто клаптик паперу, це поштова марка.

Я почула, що тато придушено зітхнув, коли нахилився роздивитися ближче. Несподівано він схопився за горло, руки затремтіли, як осикове листя восени, і обличчя набуло кольору мокрого попелу.

2

Мою спину, як кажуть, пройняло морозом. На мить мені здалося, що з ним стався серцевий напад; таке часто-густо трапляється з батьками, котрі схильні до малорухливого способу життя.

Щойно, хвилину тому, вони втовкмачували тобі, що неодмінно треба пережовувати кожний шматочок їжі двадцять дев’ять разів, – а далі ти читаєш про них у «Дейлі телеграф»:

«Кальдервуд Джейбс, із Парсонажа, Фрінтон. Раптово у своїй резиденції в суботу, 14-го числа… Не перетнувши п’ятдесяти трьох років… Старший син і таке інше… і таке інше… і таке інше… Залишив на ласку долі дочок Анну, Діану й Тріанну…»

Кальдервуд Джейбс і цілий полк йому подібних узяли собі за звичку знагла відходити на небеса, мов іграшкові статуетки, які вистрибують зі своїх скриньок, і покидати напризволяще рій безутішних доньок.

Хіба не досить, що я вже втратила одного з батьків? Певна річ, татко не піднесе мені чемериці?

Чи піднесе?

Нізащо. Гучно вбираючи повітря ніздрями, як тягловий кінь, він потягнувся до цієї штукенції на порозі. Пальцями, що були в нього довгі й нагадували пінцет, він обережно зняв марку із дзьоба мертвого птаха, засунув подертий клаптик паперу до кишені жилета, а потім його вказівний палець (йому не вдалось приховати, що він у нього помітно тремтів) тицьнув на маленький трупик.

– Позбудьтеся цього, місіс Мюллет, – промовив він глухо, і голос його прозвучав так по-чужому, ніби належав незнайомцю.

– Ой лишенько, полковнику де Люс, – сказала місіс Мюллет. – О лихо мені, я не… я думаю… я маю на думці…

Проте він уже поспішав до свого кабінету, важко ступаючи й пихкаючи, як навантажений паровоз.

Тільки-но місіс Мюллет, прикриваючи рот рукою, попленталась по совок, я втекла в спальню.


Просторі, але погано освітлені спальні в Букшоу скидалися на ангари для дирижаблів, і моя, розташована в південній частині будинку, або крилі Тара, розмірами перевершувала всі інші. Шпалери ранньовікторіанської епохи (гірчично-жовті, поцятковані червоною фарбою так, що це нагадувало криваві згустки) робили її обшири просто фантастичними: холодна, безкрайня, відкрита для протягів пустеля. Щоб дістатися до далекого умивальника біля вікна, доконче треба було перетнути всю кімнату, і, як на мене, навіть улітку таке завданнячко могло б нагнати страху на підкорювача Антарктиди Скотта.[12] Це була одна з причин, чому я частенько пропускала цю процедуру й одразу вмощувалася в ліжку із запоною на чотирьох стовпцях, де, загорнувшись у вовняну ковдру, могла снувати думки.

Наприклад, я міркувала про випадок, коли використала ніж для масла, щоб відірвати від жовтявої стіни зразки шпалер. Подумки поверталась до того, як Даффі, не кліпаючи, докладно переповідала роман Кроніна,[13] де герой-неборак проводить одну ніч у деякій кімнаті, занедужує й помирає, бо ж шпалери виявилися забарвлені фарбою з домішкою миш’яку. Сповнена надії, я принесла смужки шпалер у лабораторію, звісно, для аналізу.

Жодних нудних старомодних тестів Марша,[14] не дай Боже! Мені до вподоби був метод, за якого миш’як спершу обертають на його власний триоксид, потім нагрівають разом із ацетатом натрію, щоб одержати оксид какодилу – одну з найотруйніших речовин, яка коли-небудь існувала на планеті Земля – субстанцію з додатковою перевагою – надзвичайно відразливим запахом, схожим на сморід гнилої часничини, ні, у мільйон разів гіршим від нього. Добродій Бунзен[15] (відомий винаходом пальника), першовідкривач какодилу, помітив, що навіть одна його понюшка не лише викликає свербіж рук і ніг, але й призводить до огидливого почорніння язика. Які то численні діла Твої, Господи![16]

Перейти на страницу:
Комментариев (0)