Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Ознакомительная версия. Доступно 17 страниц из 112

- Але з походу може й не вернути.

- Це в божих руках. Така вже козацька доля. Кожний з нас з тим зжився, до того привик, що або козак, або пропав, та хоч би i так судилося, щоб поляг славною лицарською смертю, то слава його не вмре, не поляже. Я мiркую, що Петро не з тих, щоб замолоду на пiч лiзти, йому до слави дорога. А та слава - то й на нашу дитину i на нас упаде.

Сотник був дуже радий i веселий. Навпаки, сотничиху облiтали сумнi думки, сумнi прочуття. Вона походiв дуже лякалась, i скiльки разiв Iван iшов у похiд, вона гаряче молилась до святої Покрови за ним, за всiм хрещеним миром.

Одного дня каже Петро до Марусi:

- Я не можу так дармувати, треба менi конче до якоїсь працi взятись. Пiшов би я з косою на леваду, та ще сили у мене немає, йно людей насмiшив би.

- А до якої ж роботи тобi братися, як сили у тебе немає? Пiдожди, аж подужаєш.

- Я шукаю такої роботи, до якої не потреба сили, та ще щоб робота була менi по серцю. Знаєш, Марусю, я загадав вчити тебе грамоти.

- Мене? А хiба ж козацькi дiвчата грамоти вчаться? Хiба якi панянки в городi, а я собi проста сiльська дiвчина, козацька дитина. Моє дiло в хазяйствi.

- Попри хазяйство добре i грамоту знати.

- Ти, Петре, краще менi скажи, що у цих книжках написано?

- Усяке написано, i те, що було i те, що тепер є. Писано там науки божi, про зорi i такого багато дечого.

- Я усього того не можу зрозумiти.

- Зрозумiєш усе, коли грамоти навчишся. Я попрохаю у пана сотника на це його згоди. Ти менi лише скажи, чи ти хочеш вчитися, бо без цього я нiчого не вдiю.

Маруся лише поглянула на Петра. Самi її очi говорили: "Хiба ж ти думаєш, що я можу не хотiти того, чого ти бажаєш? Хiба ж я можу твоїй волi спротивлятись?" I сотник на те згодився.

- Про мене, роби, як знаєш, та лише не думай, що я тобi хлiба жалiю. Та вся наука, то, либонь, буде хiба забавка, її не можна буде покiнчити, бо як йно подужаєш, тобi на Сiч пора.

- На Сiч менi пора буде, коли зможу на конi сидiти та шаблею орудувати, а я так чую, що перед весною цього не буде. Я ще дуже немiчний. А за той час Маруся навчиться письма, бо у неї мудра та пойнятлива голiвка.

Знову ж сотничиха про науку говорити собi не давала:

- Її дiло жiноче. Коли б доброю господинею була, а це вже моє дiло, мiй обов'язок навчити її, бо я її мати. А що там якiсь панянки та городянки з книжок читати вмiють, то це для нас, селян, в примiр йти не може.

Петро не хотiв проти води плисти i що-небудь проти волi матерi робити. Вiн махнув рукою на книжну науку. За те вчив вiн Марусю iншим способом, без книжки, й оповiдав їй багато про те, що у свiтi робиться, як люде живуть по городах. Маруся пильно його слухала i все запам'ятовувала. Як йно Петро почув себе в силi, узявся до господарства. Якраз йшло тепер лiто, i робота коло сiна на левадах та у полi коло хлiба аж горiла. Петро був усюди i виручав сотника. Сотник не мiг начудуватись, що Петро, хоч вчений чоловiк, так добре на хазяйствi розумiється.

Зате вечорами був у Петра рай. На небi свiтить бiлолиций, мерехтять зiрки, соловейко щебече, а Петро з Марусею зараз у садок. Вони, взявшись за руки, про-ходжаються та ведуть солодку розмову.

Хоч собi цього й не говорили, та вони знали, що взаємно любляться тою першою, святою любов'ю, що вони для себе призначенi.

Раз Петро каже:

- Що буде, Марусю, коли я до тебе сватiв пришлю?

- А що ж буде? Те, що й у людей. В мене рушники готовi.

- Моя ясочко, моя зiронько, так ти мене любиш?

- Грiх тобi таке питати. Я тебе не питаю про це, бо сама добре знаю, мiй соколе сизий, усе село про це знає, що ти менi небайдуже. Вiд першої хвилi, коли тебе, немiчного, сюди привезли, я тебе зараз полюбила, мiй Петрусю, i нiколи тебе не перестану любити.

- От дiвчина, козацька дитина! - говорив Петро, обнiмаючи її за стан; без великих слiв так i змовились до ладу. Вони обнялись i поцiлувались перший раз.

- А знаєш ти, Марусечко, кого ти полюбила. Не знаєш нi мого роду, нi села, з котрого я прийшов, та й так менi повiрила? Тобi треба знати, що я з дуже далекої сторони сюди зайшов. Стежки у мою батькiвщину давно поросли травою та терням. Я - круглий сирота без роду.

- Твоя батькiвщина - уся Україна-мати. Ти менi про неї не раз говорив. А сиротою ти вже не будеш, бо мої батьки будуть твоїми, i вже тепер пригорнули тебе, мов рiдного сина. Люблю тебе, Петрусю, i хай тобi це вистане за довгу розмову. Ти мiй, козаче, мiй, соколе єдиний.

- Не знаю, чим тобi за твою любов вiддячитись.

- А вже ж, що любов'ю, бо серця за грошi не купиш.

Петро в цiй хвилi завважав, що недалеко в малиннику щось стиха охнуло i зашелестiло. Петро, не надумуючись довго, скочив туди i пiймав когось за чуприну.

- Ти хто?

Пiйманий став пручатися, силуючи вiдiрвати Петрову руку вiд волосся. Та не здужав. Петро держав його, мов клiщами, i витягнув з малинника на свiтло мiсяця.

Маруся його зараз пiзнала.

- Чого ти, жиде, шляєшся та пiдслухуєш?

Петро спересердя вдарив його кiлька разiв кулаком в потилицю та так вiдтрутив, що вiн аж впав на землю.

- Як тебе ще раз зловлю, то попрощайся з вухами.

- Я все пану сотниковi скажу, - каже, втiкаючи щосили.

- Хто це такий? - питає Петро Марусi.

- Та це наш чабан, попихач Срулько. Його привiз тато з якогось города ще малим хлопцем, тут його охрестили та Грицьком назвали, хоч усi його Срульком дражнять. От так вiн до цього часу у хуторi валяється та вiвцi помагає пасти. Усi в хуторi його не люблять i давно хотiли прогнати, лише менi жаль було сироти, i я впросила батенька, що його держать.

Тої людини Петро дотепер на хуторi не помiтив. Його все держали здалека через його нехарнiсть i навiть до одного стола їсти не пускали, вiдганяли, мов собаку.

Срулько справдi другої днини, стрiнувши сотника, сказав:

- Пане сотнику, я вчора пiдглянув, що панночка Маруся з цим козаком у садочку женихається.

Сотник замiсть вiдповiдi пiймав його за вухо:

- А тобi, ледаре, яке дiло до моєї доньки? Хто тобi казав пiдглядати? Коли ще раз зважишся на таке, то прикажу тебе прогнати в степ, мов собаку.

I знову дiсталось Срульковi кiлька стусанiв.

Аж тепер Петро став Срульковi ближче придивлятися. То був собi дужий, молодий парень з рудим, мов ржа, волоссям, до того поганий, з поораним вiспою лицем. У нього були зеленi очi, мов у кота, i здавалося, що вони i вночi, мов у кота, свiтилися. Петро завважив, що кiлька разiв бiля нього йшла Маруся, вiн за нею водив очима, мов вовк.

Та нiкому i на думку не прийшло, що той поганий жидок влюбився в Марусю на смерть, а Петра завзято ненавидiв. Петро, хоч усiх людей любив однаково, кiлька разiв стрiнувши Срулька, вiдвертався вiд нього з вiдразою.

Настали жнива. Петро поїхав з козаками в поле коло хлiба робити. На хуторi осталась сотничиха з дiвчатами i старий Онисько в пасiцi. Маруся пiшла в село навiдати одну недужу бабусю, котрiй вiд сотника приносили їсти.

З села вертала вже надвечiр. В ту пору пригнали чабани з пасовиська товар.

Коло оплiтка почула Маруся, що якiсь сильнi руки пiймали її ззаду. Вона скрикнула налякана i стала оборонятись. Вона не бачила, хто її напастує, лише чула над ухом придавлений видих. Напасник здавив її i став пристрасно цiлувати.

- Геть вiд мене, мерзенний, - кричала дiвчина, вiдвертаючи лице. В ту хвилю надiйшов звiдкись Онисько, а почувши крик Марусi, побiг сюди щосили i пiймав напасника за шиворот. Вiн почав пручатися. Онисько кричав:

- Ех ти, свиняче вухо! Ти панночку напастувати будеш? А ходiть-но сюди, хлопцi, бо дужий бестiя, що не дам ради.

Прибiгли чабани з кошари i одолiли. Це був Срулько. Маруся, пiзнавши його, плюнула йому спересердя в лице та побiгла з плачем у хату.

Чабани заволокли Срулька на обору i тут його зв'язали. Розумiється, що стусанiв нiхто не жалував, коли було за що.

- Хай пан сотник розсудить, що йому за це має бути. Тобi, поганче, нашої панночки захочується?

Над'їхали козаки з поля з снопами. Приїхав i сотник з Петром. Всi стали розповiдати один перед другим, що сталося, що годi було розiбрати.

Сотник узяв себе за голову:

- Та говори один, а не всi нараз, мов сороки на плотi, - бо нiчого не розумiю.

Як вислухав старого Ониська, каже:

- Я ще розпитаю Марусю, так судити не можна.

Застав у хатi заплакану Марусю. Вона дрижала з переляку i досади на таке зухвальство попихача i плакала. Мати з дiвчатами заходились коло неї. Стара Варвара передерла її сорочку, вiдлила вугiль i змивала їй лице.

- Що тут сталося? - питає сотник.

- Я давно казала, щоб того рудого жидиська прогнати. Налякав, менi дитину.

- Що вiн їй зробив?

- Як що? Хiба того мало! Пiймав дiвчину нечайно i став її цiлувати своїм мерзенним писком.

Сотник вийшов з хати сердитий i прикликав з порога свого осавула.

- Гей, Панасе, ходи сюди!

Тим часом козаки обступили зв'язаного Сруля. Один каже:

- Краще тобi було, небоже, повiситись. Ти побачиш, як солодко тобi буде вiд цих поцiлункiв. Вицiлує тебе пан сотник, аж тобi голова облiзе.

- Я би його за це на палю. Так сотниковi вiддячується за те, що його ще малим щенюком бiля себе примiстив. От дивiть! Йому нашої панночки забаглось.

Ознакомительная версия. Доступно 17 страниц из 112