» » » » Звіробій - Купер Джеймс Фенимор

Звіробій - Купер Джеймс Фенимор

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Звіробій - Купер Джеймс Фенимор, Купер Джеймс Фенимор . Жанр: Приключения про индейцев. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bookplaneta.ru.
Звіробій - Купер Джеймс Фенимор
Название: Звіробій
Дата добавления: 17 сентябрь 2020
Количество просмотров: 117
Читать онлайн

Звіробій читать книгу онлайн

Звіробій - читать бесплатно онлайн , автор Купер Джеймс Фенимор

Джеймс-Фенімор Купер (1789–1851) — видатний американський письменник романтичного напрямку. Його обдарування найповніше розкрилося в книжках про індіянів, що складають знаменитий цикл «Шкіряна панчоха», куди входить і «Звіробій». Головна тема цих творів — боротьба індіянських племен проти американських колонізаторів, драматична історія загибелі родового укладу індіянів під хижацьким наступом капіталістичної «цивілізації».

«Читаючи Купера, — писав славнозвісний французький фантаст Жюль Верн, — я ніколи не відчував утоми. Деякі з його романів гідні безсмертя, і я сподіваюсь, про них пам'ятатимуть і тоді, коли так звані літературні гіганти пізнішого часу кануть у Лету».

Безперечно, до таких творів Ф. Купера Жюль Верн відносив і «Звіробоя».

1 ... 118 119 120 121 122 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:

Війна та була стомлива й кривава. Делаварський вождь здобув такої слави серед свого народу, що ім'я його не згадували без велемовних похвал. Водночас інший Ункас, останній представник свого роду, прилучився до довгої низки воїнів, що носили це почесне прізвисько. А Звіробій, здобувши прізвисько Яструбине Око, прославився по всій країні, і зрештою мінги стали боятися пострілу його рушниці не менш, аніж грому бога Маніту. Незабаром королівські офіцери звернулися до нього по допомогу, з одним з них під час походів він вельми заприязнився і по тому підтримував тісні зв'язки, які відіграли важливу роль у його житті.

Минуло п'ятнадцять років, перш ніж Звіробій дістав змогу знову відвідати Мерехтливе Свідчадо. Країна була напередодні нової, ще серйознішої війни, коли він із своїм вірним другом Чингачгуком поспішав до фортів, де вони мали приєднатися до союзників. Їх супроводив хлопець, бо Уа-та-Уа вже спала вічним сном під делаварськими соснами, і троє живих стали тепер нерозлучні. Вони досягли озера якраз тоді, коли сідало сонце. Все тут лишилося без змін: річка плинула, як і колись, під густими зеленими вітами, невисоку скелю, як і багато століть тому, помалу точила вода; навкруг височіли вбрані у природні шати гори, темні й загадкові; а серед цих безлюдних нетрів коштовним самоцвітом виблискувала поверхня озера.

Наступного ранку хлопець знайшов прибитий до берега напівструхлявілий човен. Доклавши рук, вони його полагодили й попливли, аби обстежити озеро. Вони побували в усіх пам'ятних місцях, і Чингачгук указав синові, де гурони спочатку отаборилися і де йому пощастило викрасти свою наречену. Там вони навіть вийшли на берег, але не знайшли жодних слідів колишнього табору. По тому вони подалися до бойовища і виявили деякі залишки кривавих подій. Дикі звірі порозносили кістки, і вони біліли, вимиті літніми дощами. Ункас дивився на те видовисько, відчуваючи пошану й жаль, хоч приклад старших уже спонукав його юний розум до честолюбства й суворості воїна.

Від мису човен попрямував до мілини, де ще маячіли залишки «замку», який перетворився на мальовничу руїну. Зимові бурі давно вже зірвали з нього покрівлю, колоди геть потрухли. Двері були зачинені, але стихії хазяйнували всередині, наче глумлячись над спробою не пустити їх у хату. Обгорода згнила, палі теж; було очевидно — за кілька зим урагани й бурі повалять будівлю в озеро, і нікому й на думку не спаде, що в цих диких нетрях стояла людська оселя. Могил вони не знайшли. Може, від них не лишилася й сліду, a може, шукачі забули, де вони є,— адже відтоді минуло чимало часу.

«Ковчег» вони виявили на східному березі, куди його прибило постійними в цих місцях північно-західними вітрами. Він лежав на піщаному кінці довгої коси, розташованої милі за дві од початку річки; коса та зникала під дією хвиль. У баржі було повно води, дах на каюті зірвано, дерево спорохнявіло. Грубші меблі збереглися й досі, і Звіробоєве серце забилося швидше, коли він угледів стрічку Джудіт, що майоріла, зачепившися за колоду. Він пригадав її красу, а також і всі її вади. Хоча дівчина й не діткнула його серця, Яструбине Око— як ми його будемо називати віднині — зберіг про неї добру пам'ять і щиро цікавився її долею. Він одчепив стрічку і прив'язав її до прикладу «оленебоя», котрий подарувала йому дівчина.

Трохи далі вони знайшли другого човна, а на мисі залишки тих, що ними загін востаннє перевізся на берег. Човен, у якому вони тепер мандрували озером, і той, що лежав на східному березі, зберігалися в «замкові», але підлога під ними прогнила, вони впали додолу, пропливли крізь повалений палісад, і їх викинуло на берег.

Зважаючи на ці ознаки, ніхто не бував на озері відтоді, як сталися останні події нашої історії. Випадок, а може, й традиція перетворили це місце на природний заповідник: війни в країні велися часто, населення було нечисленне, отож люди не селилися за певними, вузькими межами. Чингачгук та його друг залишали це місце в полоні сумних почуттів. Тут вони вперше стали на стежку війни, а тепер у пам'яті їм ожили часи ніжної дружби і години перемоги. Мовчки вони попрямували до Могауку, назустріч новим пригодам, таким самим хвилюючим f незвичайним, як ті, що ними вони починали свій славний шлях на цьому чудовому озері. Згодом вони туди повернулися знову, і Чингачгук знайшов там свою могилу.

Час і обставини огорнули непрозірним покривом все, що стосувалося Гаттерів. Вони жили, помилялися, вмерли, і їх забули. Ніхто не відчув такої цікавості до цієї зганьбленої родини, аби підняти той покрив. Відтоді минуло сто років, і скоро навіть імена їхні зникнуть з людської пам'яті. Історія злочинів завжди відразлива, і, на щастя, мало хто любить її вивчати.

Така ж сама доля спіткала Джудіт. Коли Яструбине Око дійшов до форту на Могауці, він почав розпитувати про те гарне, але заблудне створіння. Ніхто не знав, що з нею сталося, ніхто її навіть не пам'ятав. На місце Ворлі, Крейгів та Грехемів давно вже прийшли нові офіцери. Тільки один старий сержант, що недавно вернувся з Англії, зміг розповісти нашому героєві, що сер Роберт Ворлі жив у своєму родинному маєтку і що в домі його мешкала леді рідкісної вроди, яка мала на нього великий вплив, хоч і не носила його імені. Чи то була Джудіт, що знову втрапила на колишню стежку, чи якась інша жертва цього воїна, Яструбине Око ніколи не дізнався, а якби й дізнався, то не мав би з того ані користі, ані втіхи.

1 ... 118 119 120 121 122 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:
Комментариев (0)